Re: цензії

Називатиму те, що хочеться виділити, що зачепило за живе. Прочитала «Кажу, як на сповіді» Василя Лопати – заключну частину автобіографічної трилогії. То розкішна проза, на додачу до всього вишукано ілюстрована (інакше й не могло бути з огляду на автора-художника). Збірка поезій «Місце сили» Павла Щириці привабила чистотою й художньою справжністю. Цей молодий поет зростає з кожною новою книжкою. Приємною виявилася щира й несуєтлива збірка «Під тінню бджоли» мого земляка Василя Місевича, що живе в Шипинцях на Буковині. А збірка есе з провокативною назвою «У них щось негаразд з головою, у тих росіян» Анни-Лєни Лаурен змусила навіть позаздрити: коли ж то й ми будемо дивитися на чужу інакшість не крізь призму кривд «молодшого брата», а з таким-ось легким усміхом і розумінням.

Дочитала другий том «Ісуса з Назарету» Йосифа Рацінгера Бенедикта ХVІ; він адресований скоріше церковнослужителям, ніж масовому читачеві, зате попередній, перший том – по-справжньому блискуча річ з точними, часто несподіваними поглядами й оцінками, здатними суттєво підкоригувати світогляд. Цілком розумію нашуміле зречення понтифіка – він чи не найсильніший з католицьких богословів, йому потрібно писати.

Вдруге, для відпочинку, перечитала «Несвятые святые» архімандрита Тихона (Шевкунова). Це вже літературний хіт: за рік після виходу продано 1,3 млн примірників цього видання. А от що привабило читачів у «Вічнику» Мирослава Дочинця, так і не збагнула. Чи то ми аж надто любимо пафос (у нас навіть готелі пафосні, на вікнах рюші-перерюші, а шибки немиті). Чи, скоріш, зголодніли за духовністю, а тут вона зручна, як домашні капці: «Не обганяй і не помножуй час. Скорися його звичайному плину. І він винесе тебе, куди належить – у Вічність», «Люби життя таким, яким воно є. І воно полюбить тебе таким, яким ти є». «Навчися і вмій чекати. І тоді переможеш усе». Отже, просто пливи собі, куди тебе несе. Це саме для нас! Але, може, я надто багато чекала від книжки, начитавшись схвальних рецензій. Проте мені значно більше заімпонував роман «У царстві вертухаїв» покійного Михайла Івасюка – написано просто, чесно й переконливо.

Останнім часом зосередилася на підлітковій літературі. Прочитала «Сутінкову сагу» Стефені Маєр, від якої дівчатка фанатіють (не всю, тільки перші дві частини, на більше терпіння не вистачило). Така собі гримуча суміш містики й вічного кохання. Втім, вона варта окремої розмови. «Емілі з Місячного Серпа» Лусі Мод Монтгомері – «правильна» книжка, в чомусь актуальна, і все ж то минуле століття. «Маргаритко, моя квітко» Кристіни Нестлінгер – не впевнена, що підліткову книжку варто завершувати двоспальним ліжком. «Летіть, хрущі» у Нестлінгер значно вдаліша.

А ще прочитала рукопис «Весна повертає на літо» Лесі Ворониної, що невдовзі вийде у «Старому Леві» з ілюстраціями Катерини Штанко – то теж буде хороша книженція!

-Як обираєте книжки для читання?

- Намагаюся обминати словесні помиї. З мене задосить і тих матюків, які мимоволі чую на вулиці, аби ще нести їх додому на сторінках книжок. Є автори, чиїх творів не беру до рук – я не літературознавець, усе читати не мушу, отже, читаю, що хочу. Хоча, якщо чесно, - менше, ніж хочу. Начитаність у нас – дороге задоволення, аж надто дороге, зважаючи на гонорари і вчительські зарплати, але говорити цього не прийнято, про це ми соромливо мовчимо. А треба говорити, навіть кричати, бо якщо інтелігенція неспроможна купляти книжки – то куди вже далі?

- Що можете порадити для читання іншим?

- Якщо комусь цікава моя думка, то я вже назвала, що найдужче сподобалося. Хотіла б, щоб і я, і якомога більше небайдужих до літератури прочитали нову збірку поезій (збірку, яку ще не видано, - отож, хай вона з’явиться!) буковинського письменника Бориса Бунчука. То чудовий поет, ще не оцінений, як належало б.

Фото: starlev.com.ua